понеділок, 11 квітня 2016 р.

ОКУПОВАНІ Росією

Викрадення прем'єр-міністра на його власному вертольоті – нахабно, чи не так?


Але на що тільки не здатні росіяни в цьому серіалі. І, звісно, це лише додає плюсів творінню норвезького ТБ.

Серіал "Окуповані" вийшов на екрани Норвегії у 2015-му, набув популярності й транслювався (і, мабуть, досі транслюється) у інших країнах Європи. Хоча сюжет до десятисерійного кіно написали ще у 2008-му, після російсько-грузинської війни. Тепер, після окупації Криму та під час російсько-української війни тематика серіалу неабияк влучна, та й сюжетні ходи дуже підходять під реальний стан речей.


Отож, не заглиблюючись у сюжет для збереження таємниці й цікавості перегляду, переходимо до плюсів та мінусів.

Плюси:


А вони тут однозначно суттєвіші.


1. Бюджет



Серіал став найдорожчим у історії норвезького ТБ та обійшовся творцям у 10 (!) мільйонів євро. І це лише один сезон. Комп'ютерна графіка також не оминула цю багатосерійну стрічку (якщо я вже не загнав себе у тупик пошуком синонімів до слова "серіал" xD), тож ми можемо побачити не тільки захоплюючі події на суші а й трошки неба. Такий епізод, здається, був лише один, проте запам'ятався. Відповідно, ми отримуємо чудову картинку, повноцінність подій та ефектність. Хоча є й деякі негаразди, але про це згодом.

2. Актори


Хоча це й серіал, та є чим захопитись. Акторський склад підібраний чудово, особливо хвалю за правильну "російську" частину, де люди, які майже всі не російськомовні, стали істинними росіянами, якби це дивно не звучало.
Окремо відзначу найкращі ролі, а це сам прем'єр-міністр, Юпвік (Дюпвік) та голова Служби Безпеки. Їхні образи точно засядуть в пам'яті, гарантую вам. Звичайно, майже кожен актор, навіть другого плану, запам'ятався і кожна роль мала свою значущість і за це ВЕЛИЧЕЗНИЙ плюс авторам, проте... "Проте" буде згодом.


3. Сюжет


Це найбільший та найскандальніший елемент, який я сьогодні згадую.
Він дійсно неймовірний. І це полягає як і у героях, так і в поворотах, несподіванках та постійній дії.
З одного боку він неймовірно затягує, тримає в напрузі та вражає. З іншого...

Мінуси



1. Прогалини в сюжеті



Це навіть сукупність проблем. В серіалі є доволі дивні події, їх ду-уже мало, проте після них залишаються питання.

Сюди віднесу й прорахунки, наприклад при смерті одного з важливих персонажів (а смертей у серіалі трохи є) я не відчув взагалі ніяких емоцій, хіба короткотривале здивування. Це пов'язане з тим, що сценаристи погано розіграли момент його смерті, тож я й не отримав потрібних емоцій.

2. Атмосфера


Не можу сказати, що саме поняття "атмосфера" тут настільки втрачене, скоріше навпаки. Проте:
- До другої половини сезону ви не відчуватимете якогось жахливого дискомфорту від "окупації". Принаймні так було у мене. Немає навіть банальної мотивації для руху опору, і всі його дії супроводжуються питанням: "Для чого?!"
Проте це згодом дещо згладжується кінцівкою.
- Цей пункт також відноситься до "руху опору". На жаль, автори не змогли передати багато чого і мітинги, наприклад, виглядали жалюгідно навіть для такої малонаселеної країни як Норвегія. А шкода.

3. Інше


Сюди віднесу лише невеликі зачіпки у акторській грі, проте це ж серіал, та й загалом картина виглядає гарно, як я це вже відзначив у "плюсах".




Отож, серіал вийшов на славу. 10 серій у стилі "Гри престолів": 45-55 хвилин неочікуваних подій, вбивств, смертей, скандалів – все, що треба для видовища. На жаль, в Україні серіал досі так і не з'явився,  а це було б дуже доречно сьогодні. Проте надіюся, що скоро "Окуповані" таки опиняться на наших екранах. Тож запрошую всіх до перегляду й з нетерпінням чекаю на другий сезон, який уже анонсували.




четвер, 17 березня 2016 р.

Заморожений конфлікт або щурі в холодильнику


#5

Заморожений конфлікт щур


Знову вертаюся додому. Двері відкриті, все одно ніхто на наш поверх не заходить. Всередині трохи сиро, стіни пусті – сусідка-художниця позабирала все своє і виїхала вже от як два тижні. В інших кімнатах також непривітно, шафи порожні, крісла акуратно позасовувані до столів.
В моєму холодильнику заморожений щур. Так-так, прямо в морозилці. От хотів Влодко взяти свій йогурт три тижні тому, відкрив дверцята і розбив тарілку, яку тримав до того в руках. Власне, мабуть через те він і з’їхав. Чесно, я не розумію, чого так. Ну знаю, що це не надто приємно, але така вже доля, таке випробування. Варто змиритися, з часом звикнемо. Тільки мої сусіди не надто в це вірили.
Щур, а себто Вася, жив у нас давно. Чесно? Навіть не згадаю, мабуть як тільки я приїхав в цей гуртожиток. Ми його намагалися оминати, хоча вже з перших днів він нагадував про себе. Візьме, засмердить кімнату, полазить між одягом і вже чути нечистим. Ну але ми собі жили, що нам до Васі. Тільки от під час кожного негаразду він вилазив знову і з часом це вже набридло. Ось тоді вже, в певний момент мій терпець увірвався. З моїми друзями це сталося дещо раніше, можливо через тиждень чи два після знайомства зі щуром.
Я не міг вбити Васю. Не міг і все, він же ж майже як мій брат. Жив з нами, їв з нами. І Влад теж так думає. Влад єдиний тут залишився, він живе за дверима навпроти. Щур Вася постійно до нього бігає, там щось хапає їстівне і вертається додому. Влад любить Васю, Вася любить Влада. Проте ні щур, ні мій сусід не надто в захваті від мене. Отож, мої друзі сказали вбити Васю. Нам же ж не треба щура в хаті. Влад прийшов, приніс оселедця, хліба і сказав, що щур нам друг. Я пропонував йому взяти Васю до себе, все ж, там йому краще буде. Я ж бо таку втрату якось переживу. А потім наполягав. Згодом здався, бо Владу щур не був потрібний а мені він як рідний. Крім того, десь я чув, що Ізя з сусіднього будинку теж так тримає щура, тільки меншого. Та я ж Ізю бачив кілька разів, ходить такий вгодований, всім задоволений. Як йому не зле то й я переживу.
Тож довелося з Васею покінчити. Чесно признаюся – я пробував. Але потім подумав і вирішив заморозити. Тепер в моєму холодильнику ніхто вже не тримає їжі. Я просив сусідів покласти туди хоча б який-небудь йогурт чи сир але ніхто не хоче. Кажуть, смердить. Мої продукти теж перестали нормально зберігатися, але то таке, тимчасове . Якби я щура вбив, то було б гірше, бо з хати я його би не виніс. І то взагалі ніхто б навіть не потикався сюди. Тож тепер я сам, думаю, що робити. Як розморожу Васю, то треба буде вбити. А я не хочу так, посиджу тут краще. Але то є трохи холодно і голодно, коли друзі продуктів не дають.

Та й взагалі гидко, коли в тебе заморожений щур в холодильнику.



субота, 12 березня 2016 р.

Питання мови і "языка". Що нас вбиває?


Ми живемо в україномовному середовищі та звикли до нього. І через це перестаємо цінувати його, не бачимо повної, загальнонаціональної чи загальнодержавної картини, ситуації, яка як злоякісна пухлина росте всередині нас.


В нас є декілька проблем, страшних діагнозів, які ми знаємо, але не визнаємо.

Восени 2015-го я повертався додому в автобусі. Був пізній вечір середи і у Львові відбувався черговий матч Шахтаря. Мою увагу одразу ж привернула цікава бесіда хлопця і старшого пана. Хлопець був російськомовним, сидів разом з другом, але той спав. Дідо ж був нашим, львівським, і з запалом доводив молодому, що треба говорити українською, бо він живе в Україні, чому ж спілкується не державною?

Спочатку я дійсно був на боці діда, адже він правду каже. Розмова переходила від дорікань діда до спокійної розмови про життя й знову поверталася до суперечки й кожного разу дідусь повторював одне й те саме. Оскільки аргументи в нього швидко швидко вичерпалися то я втратив до нього інтерес. Прислухався до східняка.

Хлопець цей народився в Криму а згодом переїхав у Харків. На півострові, як я запам'ятав, він прожив лише до класу п'ятого. Мабуть. І, за його словами, української там не вчив, зовсім. Лише коли переїхав у Харків то щось там було. Та й то не дуже. Проте поміж тим хлопець вставляв україномовні фрази (хоч і з явним акцентом) які майже всі були подібні на: "Так, я знаю українську мову та добре нею розмовляю". Адресувалося це діду, який знову переходив на питання мови.

Отож, я мало не пропустив проблему першу.

На початку дев'яностих, при перших паростках державності було втрачено шанс українізації. Порив був, як каже багато хто. І не тільки в центрі а й на сході та півдні. Але... Держава не зробила того, що мала, можливо через економічні негаразди чи щось інше.

Ми не розвиваємо нашу мову. Звичайно, є люди які організовують курси, створюють навчальний матеріал для іноземців, проте загальна картина трагічна.

Дід, який їхав у автобусі, так і не перейшов на російську. Проте більшість українців при будь-якій потребі (або, переважно, і без неї) переходять на російську. Думаю, кожен з нас бачив ситуацію, коли кілька українців дружньо говорили російською з ОДНИМ іншомовним. І навіть якщо він також володів державною. "Ну а шо, общєпанятний же". А ще гірше, якщо ви також були серед них.

Проблема друга. Ми слабкі, не маємо впертості та якоїсь гордості, навіть найменшої. Ми боїмося своєї мови і вважаємо, що іншим людям також не варто мучитися, говорячи українською. Російською приємніше, адже так?

Проблема третя, яка випливає з попередньої.

Ми надто толерантні. У сюжеті телеканалу ZIK дуже правильно сказали: "Гасло "Єдіная страна" затягнулося". Все, ми це вже зрозуміли. Давайте тепер будувати Єдину країну.

Ви колись гуляли різдвяним Львовом? Так? Надіюся, це було хоча б кілька років тому.
Зараз там замість кожного другого слова ви почуєте російську. Чому? Правильно, бо Львів так показує, що він толерантний і тут нікого не ріжуть. А знаєте, деяких вже можна. Тільки шкода,що її [русні] тут збирається так багато лише по святах, не треба їх псувати ще й таким.

Я не хочу знову згадувати про катастрофічні показники українського ефіру на радіо чи ТБ, не хочу згадувати проблему "двоязичних" передач та інші насмішки над нами, українцями. Не хочу казати про "українські" серіали, які так рясно почали рости з 2014 року.

Українську знають 42 мільйони. Говорять 37 мільйонів. Чистою українською спілкуються не більше 20 мільйонів. І страшно не те, що це не міжнародна мова, страшно те, що її сприймають так, наче нею говорять одиниці. Надзвичайно мало українського і не можна сказати, що його кількість росте. Страшно казати, що не кожен, хто за статистикою україномовний, в житті не говорить російською ("бо так краще, всі так говорять") або не каже: "Я живу в городє, здєсь лутше, мені так кажеться".

Але ж українською можна заробляти! Уявіть, якби 42 мільйони українців заговорили українською. Як би розвинулося книгодрукування, музика, кіно й телебачення та й навіть просто промисловість. Адже як нам розвиватися. якщо український ринок російськомовний і поглинає продукт з Росії, не залишаючи нашим виробникам шансів.

Вчіться й вдосконалюйтеся, інвестиції в державу (під пильним контролем) та в свій народ завжди будуть на руку вам та вашим дітям. Байдуже, який ви патріот. Вами має рухати почуття самоповаги, як громадянина, гордості, як українця, повноцінності, як людини.


Отож, забудьте про: "Да нєт, у меня плохо палучаєтса". Говоріть своєю рідною українською і буде вам щастя.

P.S. Щодо поїздки з цими двома персонажами. Врешті, цей східняк припав мені більше до душі. Чому? Бо він був спокійним, витриманим, ввічливим та переходив на українську, коли треба. Сам я то злюся на "них", часом цілком миролюбний, проте перш за все - людина і її якості, мова не завжди робить з неї янгола. На жаль.









вівторок, 12 січня 2016 р.

Дитяча кімната, або держава як сировинний ресурс



#3
Дитяча кімната


Уявіть собі звичайну кімнату. Приміщення з білими стінами, просторе й незрозуміле, проте це зовсім не лікарня для душевнохворих. Підлогу залишіть звичайну, хоча для більшого реалізму можете прикрасити її мініатюрами гір, басейнами у вигляді океанів та іншими чудесами планети Земля. Саме на цьому всьому всілося з двісті дітей. Вони ще немовлята, проте дехто вже значно більший за інших. В кожного в руках дуже простий набір: тільки листок паперу та олівці. Та ще є один важливий момент. Хоч я пропоную назвати це цукерками, проте ви можете замінити на все, що вам завгодно. В кожної дитини є солодощі й вона обмінюється з іншими ними в замін на малюнки, папір чи олівці. Не назвеш те, що вони роблять, шедеврами, проте це все умовності й всі присутні старанно щось виводять. Тільки одна дитина дуже мало малює. Вона роздає всім свій папір, отримуючи тільки крихти, бере в інших малюнки, віддаючи залишки своїх цукерок, а коли сама хоче щось намалювати, то малює на листку чужого, за що той відсипає їй кілька своїх цукерок.
Думаю, хтось впізнав цю дитину, хоча малюки такі подібні між собою.
Вона – це держава на кордоні Європи, велике джерело ресурсів, затятий споживач продуктів інших, люди якої радісно несуть свої гроші громадянам інших держав, не розуміючи, що ті кошти навряд чи повернуться до них і з кожним таким кроком населення цієї країни бідніє, навіть якщо це одна нещасна цукерка.
Вони так мало роблять малюнків, хоча в них є безліч паперу, ідеї та натхнення, та ще й олівці всіх кольорів та різновидів. Вони не хочуть робити, а хочуть споживати. Вони не будуть розвиватися, а бажають просто використати, вичерпати все, що в них є зараз. Для чого майбутнє, якщо можна щось, дуже трошки, витиснути сьогодні, забувши про те, який урожай зібрали б наступного дня.


Країна з безмежними перспективами, яка сама себе їх і позбавляє. Україна.