субота, 12 березня 2016 р.

Питання мови і "языка". Що нас вбиває?


Ми живемо в україномовному середовищі та звикли до нього. І через це перестаємо цінувати його, не бачимо повної, загальнонаціональної чи загальнодержавної картини, ситуації, яка як злоякісна пухлина росте всередині нас.


В нас є декілька проблем, страшних діагнозів, які ми знаємо, але не визнаємо.

Восени 2015-го я повертався додому в автобусі. Був пізній вечір середи і у Львові відбувався черговий матч Шахтаря. Мою увагу одразу ж привернула цікава бесіда хлопця і старшого пана. Хлопець був російськомовним, сидів разом з другом, але той спав. Дідо ж був нашим, львівським, і з запалом доводив молодому, що треба говорити українською, бо він живе в Україні, чому ж спілкується не державною?

Спочатку я дійсно був на боці діда, адже він правду каже. Розмова переходила від дорікань діда до спокійної розмови про життя й знову поверталася до суперечки й кожного разу дідусь повторював одне й те саме. Оскільки аргументи в нього швидко швидко вичерпалися то я втратив до нього інтерес. Прислухався до східняка.

Хлопець цей народився в Криму а згодом переїхав у Харків. На півострові, як я запам'ятав, він прожив лише до класу п'ятого. Мабуть. І, за його словами, української там не вчив, зовсім. Лише коли переїхав у Харків то щось там було. Та й то не дуже. Проте поміж тим хлопець вставляв україномовні фрази (хоч і з явним акцентом) які майже всі були подібні на: "Так, я знаю українську мову та добре нею розмовляю". Адресувалося це діду, який знову переходив на питання мови.

Отож, я мало не пропустив проблему першу.

На початку дев'яностих, при перших паростках державності було втрачено шанс українізації. Порив був, як каже багато хто. І не тільки в центрі а й на сході та півдні. Але... Держава не зробила того, що мала, можливо через економічні негаразди чи щось інше.

Ми не розвиваємо нашу мову. Звичайно, є люди які організовують курси, створюють навчальний матеріал для іноземців, проте загальна картина трагічна.

Дід, який їхав у автобусі, так і не перейшов на російську. Проте більшість українців при будь-якій потребі (або, переважно, і без неї) переходять на російську. Думаю, кожен з нас бачив ситуацію, коли кілька українців дружньо говорили російською з ОДНИМ іншомовним. І навіть якщо він також володів державною. "Ну а шо, общєпанятний же". А ще гірше, якщо ви також були серед них.

Проблема друга. Ми слабкі, не маємо впертості та якоїсь гордості, навіть найменшої. Ми боїмося своєї мови і вважаємо, що іншим людям також не варто мучитися, говорячи українською. Російською приємніше, адже так?

Проблема третя, яка випливає з попередньої.

Ми надто толерантні. У сюжеті телеканалу ZIK дуже правильно сказали: "Гасло "Єдіная страна" затягнулося". Все, ми це вже зрозуміли. Давайте тепер будувати Єдину країну.

Ви колись гуляли різдвяним Львовом? Так? Надіюся, це було хоча б кілька років тому.
Зараз там замість кожного другого слова ви почуєте російську. Чому? Правильно, бо Львів так показує, що він толерантний і тут нікого не ріжуть. А знаєте, деяких вже можна. Тільки шкода,що її [русні] тут збирається так багато лише по святах, не треба їх псувати ще й таким.

Я не хочу знову згадувати про катастрофічні показники українського ефіру на радіо чи ТБ, не хочу згадувати проблему "двоязичних" передач та інші насмішки над нами, українцями. Не хочу казати про "українські" серіали, які так рясно почали рости з 2014 року.

Українську знають 42 мільйони. Говорять 37 мільйонів. Чистою українською спілкуються не більше 20 мільйонів. І страшно не те, що це не міжнародна мова, страшно те, що її сприймають так, наче нею говорять одиниці. Надзвичайно мало українського і не можна сказати, що його кількість росте. Страшно казати, що не кожен, хто за статистикою україномовний, в житті не говорить російською ("бо так краще, всі так говорять") або не каже: "Я живу в городє, здєсь лутше, мені так кажеться".

Але ж українською можна заробляти! Уявіть, якби 42 мільйони українців заговорили українською. Як би розвинулося книгодрукування, музика, кіно й телебачення та й навіть просто промисловість. Адже як нам розвиватися. якщо український ринок російськомовний і поглинає продукт з Росії, не залишаючи нашим виробникам шансів.

Вчіться й вдосконалюйтеся, інвестиції в державу (під пильним контролем) та в свій народ завжди будуть на руку вам та вашим дітям. Байдуже, який ви патріот. Вами має рухати почуття самоповаги, як громадянина, гордості, як українця, повноцінності, як людини.


Отож, забудьте про: "Да нєт, у меня плохо палучаєтса". Говоріть своєю рідною українською і буде вам щастя.

P.S. Щодо поїздки з цими двома персонажами. Врешті, цей східняк припав мені більше до душі. Чому? Бо він був спокійним, витриманим, ввічливим та переходив на українську, коли треба. Сам я то злюся на "них", часом цілком миролюбний, проте перш за все - людина і її якості, мова не завжди робить з неї янгола. На жаль.









Немає коментарів:

Дописати коментар